Росія втрачає стратегічну ініціативу на фронті – Андрій Риженко
Військовий експерт і капітан 1-го рангу у відставці Андрій Риженко розповів, чи має Україна стратегічну перевагу, як змінили війну безпілотники, чому Чорноморський флот РФ майже не виходить у море, чи можливі мирні переговори та якою має стати українська армія після перемоги.
Повномасштабна війна залишається війною ресурсів, технологій і здатності швидко адаптуватися до нових викликів. Поки Росія намагається просуватися на окремих ділянках фронту, Україна робить ставку на високотехнологічні рішення, розвиток безпілотних систем та підтримку міжнародних партнерів. Водночас дедалі частіше лунають питання про перспективи мирних переговорів, майбутнє української армії та безпекову ситуацію в Чорному морі.
Про те, чи має сьогодні хтось стратегічну ініціативу на полі бою, як змінилася роль дронів у сучасній війні, у якому стані перебуває Чорноморський флот Росії, чи достатньою є військова допомога Заходу та за яких умов війна може завершитися на прийнятних для України умовах, ми поспілкувалися з військовим експертом, Андрієм Риженко – легендарним українським морським офіцером, чиє життя тісно переплетене з історією Військово-морських сил України від самих початків їхнього становлення.
Капітан 1-го рангу у відставці, він пройшов шлях від служби на бойових кораблях радянського флоту до ключових штабних посад, де формував стратегію морської оборони країни. Його внесок у концепцію «москітного флоту» став пророчим у контексті сучасної війни, де малі, маневрені одиниці завдають нищівних ударів по ворожому гігантському флоту
– Як ви оцінюєте поточну ситуацію на фронті? Чи вдалося Росії перехопити стратегічну ініціативу?
Відверто кажучи, я не став би стверджувати, що стратегічною ініціативою сьогодні повною мірою володіє якась зі сторін. Фактично фронт перебуває у стані відносної стабілізації.
До початку весни російські війська певною мірою тиснули на українську оборону й просувалися вперед, хоча й незначними темпами. Починаючи з квітня, ситуація змінилася: українські сили також почали повертати окремі ділянки території. Просування з обох боків залишається мінімальним, але загалом Україна має певний позитивний баланс між втраченими й повернутими територіями — приблизно до 100 квадратних кілометрів на місяць.
Там, де росіянам вдається досягати успіху, їхнє просування часто становить лише 50–100 метрів на тиждень. Це дуже повільні темпи.
Лінія бойового зіткнення протяжністю близько 1250 кілометрів сьогодні зовсім не схожа на фронт часів Другої світової війни, коли окопи розташовувалися один навпроти одного. Сучасна війна має зовсім інший характер. Приблизно по 20 кілометрів з обох боків від лінії фронту фактично перетворилися на так звану kill zone («зону ураження»), де постійно працюють дрони. Безпілотники з обох сторін знищують усе, що виявляють. Одні перебувають у засідках, інші дистанційно мінують місцевість.
Саме тому застосування бронетехніки поблизу передової стало майже неможливим. Українська техніка підходить приблизно на 30 кілометрів до лінії бойового зіткнення, після чого військові спішуються і далі рухаються пішки. Так само організовується доставка вантажів та евакуація поранених. На відміну від ситуації трирічної давності, зараз дедалі активніше використовуються наземні роботизовані комплекси.
Росія, як і раніше, прагне повністю захопити Донбас. Це завдання залишається для неї пріоритетним уже тривалий час. Черговою ціллю був вихід до Краматорська до 1 липня, однак цього не сталося. Від Краматорська до Костянтинівки приблизно 20 кілометрів, але саме на цьому напрямку російські війська фактично загрузли. Бої там тривають постійно: російські штурмові групи намагаються просуватися вперед, однак українські Сили оборони їх знищують. До самого Краматорська їм ще дуже далеко.
Росія намагається інтенсифікувати бойові дії, однак не може створити необхідну для прориву української оборони перевагу в силах — орієнтовно три до одного. Передусім через нестачу особового складу. Крім того, ефективне застосування українських безпілотників не дозволяє російським військам вести наступ із тією інтенсивністю, на яку вони розраховують.
З огляду на значно більший ресурс Російської Федерації, вже сам факт того, що українським силам вдається стримувати противника, можна вважати успіхом. Тому певною мірою можна говорити, що стратегічна перевага сьогодні залишається за Україною: попри перевагу Росії в ресурсах, їй не вдається досягти поставлених стратегічних цілей.
– Чи можна говорити, що війна переходить у нову фазу, де вирішальну роль відіграють безпілотники та високі технології?
Ні, я б так не сказав. Якщо звернутися до військової теорії, то сучасний бій — це сукупність восьми основних бойових функцій (warfighting functions): командування й управління, розвідка, вогневе ураження, рух і маневр, бойова охорона, логістика, всебічне забезпечення, а також цивільно-військові відносини. Як у музиці існує сім нот, так і у військовій справі є ці вісім базових елементів. Саме від того, наскільки ефективно вони поєднані та реалізовані, залежить успіх тієї чи іншої сторони.
Що стосується безпілотників, то дрон — це насамперед платформа, яка дозволяє реалізовувати одразу кілька бойових функцій. Йдеться про розвідку, вогневе ураження противника, забезпечення зв’язку й управління, а також рух і маневр. Фактично один безпілотний комплекс може виконувати відразу три-чотири ключові завдання.
Ефективність дронів значною мірою пояснюється тим, що противник не завжди здатний їм ефективно протидіяти. Крім того, ми можемо створювати перевагу за рахунок кількості безпілотників та щільності їх застосування на окремих напрямках.
Важливою перевагою України також є більш стійкий зв’язок, зокрема завдяки доступу до системи Starlink. Саме тому безпілотники сьогодні демонструють високу ефективність на полі бою.
Я вважаю, що Україна зробила дуже великий і водночас швидкий крок у розвитку безпілотних технологій. Значну підтримку в цьому нам надають міжнародні партнери. Багато критично важливих компонентів — системи управління, елементи зв’язку, окремі вузли та комплектуючі — постачаються саме ними. Водночас дедалі більше таких технологій уже виробляється в Україні. Попри це підтримка партнерів залишається надзвичайно важливою для подальшого розвитку наших спроможностей.
– Як ви оцінюєте нинішній стан Чорноморського флоту РФ після численних українських ударів?
На початку повномасштабного вторгнення Чорноморський флот Росії мав колосальну перевагу над Військово-Морськими Силами України — приблизно 12 до 1. Крім того, Росія перекинула до Чорного моря кораблі з Північного та Балтійського флотів для підготовки морської десантної операції. Було сформовано два десантні угруповання: одне мало діяти в Азовському морі, інше — у Чорному. Якщо в Азовському морі десантні дії певною мірою були реалізовані, то висадити морський десант на чорноморському узбережжі України росіянам так і не вдалося.
Причина полягає не лише у військових обставинах, а й у різниці підходів. Російська армія значною мірою й досі спирається на радянську військову доктрину, яка передбачає концентрацію максимальної переваги в силах і засобах для фізичного знищення противника. Українські Сили оборони, зокрема ВМС, обрали іншу модель. Вони зробили ставку на інтелект, швидкість, мобільність, нестандартні рішення та використання слабких місць противника. Саме ця концепція — розуму, маневреності та асиметричних дій — виявилася ефективнішою за концепцію масованої сили та інерції.
Україні вдалося знищити близько 30% основного бойового ядра Чорноморського флоту РФ і суттєво обмежити його активність. Якщо на початку війни російські кораблі майже постійно перебували в морі, то після українських ударів їх фактично повернули до баз, де вони перебувають під посиленою охороною. Згодом більшість сучасних кораблів була передислокована із Севастополя до Новоросійська.
Російський флот ще певний час продовжував виконувати окремі бойові завдання, однак українські удари поступово завдавали йому дедалі більших втрат. Сьогодні більшість кораблів узагалі уникає виходу в море.
Про це, зокрема, свідчать удари 2 та 6 липня, коли російські війська застосовували крилаті ракети «Калібр». Є підстави вважати, що пуски здійснювалися безпосередньо з акваторії військової гавані Новоросійська, а не з відкритого моря. Це свідчить про небажання командування ризикувати кораблями через загрозу атак українських морських безпілотників. Такий спосіб застосування ракет є технічно можливим, хоча й пов’язаний із додатковими ризиками.
Водночас не варто недооцінювати загрозу. Тимчасово окупований Крим і надалі залишається для Росії своєрідним «непотоплюваним авіаносцем». Саме звідти противник застосовує ракети, ударні безпілотники та авіацію, впливаючи на безпекову ситуацію в Чорному морі.
Росія й досі здатна частково впливати на судноплавство. Порти Миколаєва, Очакова та Херсона фактично залишаються заблокованими, тоді як Одеса, Південний та Ізмаїл регулярно зазнають ударів, переважно дронами. Іноді ці атаки досягають своїх цілей, іноді під удар потрапляють цивільні судна. Уже були випадки поранення членів екіпажів торговельних кораблів.
Отже, Чорноморський флот Росії суттєво ослаблений і значною мірою втратив свободу дій. Проте він не перестав бути серйозною загрозою. Попри обмежені можливості застосування корабельного угруповання, Росія й надалі намагається зберігати контроль над частиною акваторії та підтримувати блокаду північно-західної частини Чорного моря.
– Чи достатньою є військова допомога західних партнерів для України?
Я не можу оцінити загальні обсяги військової допомоги, адже значна частина цієї інформації є закритою. Однак знаю, що, зокрема у сфері безпілотних систем і ракетного озброєння, Україна отримує від західних партнерів як готові вироби, так і критично важливі компоненти та комплектуючі. Для нас це має принципове значення.
Окремо варто відзначити систему Starlink, яку також надають партнери. Без неї було б значно складніше забезпечувати ефективну роботу безпілотників, особливо під час виконання завдань на великій відстані від узбережжя та в районах, де потрібен надійний зв’язок.
Звичайно, хотілося б отримувати ще більше допомоги. Водночас в Україні постійно працюють структури, які формують і координують відповідні запити. Наскільки мені відомо, сьогодні свої потреби можуть безпосередньо подавати навіть окремі бойові бригади. Це значно швидше й ефективніше, ніж було ще п’ять-шість років тому, коли процес був набагато більш бюрократизованим.
Є окремі категорії озброєння, дефіцит яких залишається очевидним. Насамперед це системи протиповітряної оборони. Про цю проблему говорять практично всі. Що стосується безпілотників, то я не володію повною інформацією щодо обсягів постачання, але можу сказати, що допомога в цьому напрямку також є суттєвою.
Крім того, між Україною та партнерами триває постійний діалог щодо військової підтримки. Наш бойовий досвід уважно вивчається, а багато рішень, які народжуються безпосередньо на фронті, досить швидко впроваджуються й адаптуються за кордоном.
Тому можу сказати, що підтримка партнерів є справді вагомою і добре скоординованою. Водночас слід розуміти, що сучасне озброєння є надзвичайно дорогим, тому жодна країна не може отримати абсолютно все, про що просить. Водночас, на мою думку, значна частина українських запитів усе ж задовольняється.
– Чи існують сьогодні реальні передумови для початку мирних переговорів?
Розмов про можливі переговори сьогодні справді багато. На мою думку, на Росію дедалі більше чиниться тиск, який може змусити її розглядати такий сценарій.
Насамперед це пов’язано з ситуацією на полі бою та системними ударами Сил оборони України по військовій інфраструктурі. Зокрема, дуже серйозний тиск відчуває тимчасово окупований Крим. Там виникають тривалі перебої з електропостачанням, є проблеми із забезпеченням нафтопродуктами. Вартість бензину на півострові вже суттєво перевищує ціни в Україні, тоді як раніше вона була значно нижчою.
Проблеми з паливом спостерігаються й в окремих регіонах Росії, що поступово посилює суспільне невдоволення. Крім того, війна потребує величезних фінансових ресурсів, і ці витрати дедалі сильніше впливають на російську економіку.
Водночас змінюється й міжнародний політичний контекст. Зокрема, змінилася позиція президента США щодо Росії, що також може впливати на загальну ситуацію та перспективи дипломатичного процесу.
Попри підтримку, яку Росія отримує від своїх партнерів, її становище не стає простішим. Тому не можна виключати, що Кремль зрештою погодиться на переговори. Якщо це й станеться, то, найімовірніше, не як жест доброї волі, а під впливом сукупності військових, економічних і політичних чинників.
– За яких умов війна може завершитися у прийнятний для України спосіб?
Президент нещодавно зазначав, і я загалом із цим погоджуюся, що наразі не йдеться про швидке звільнення значних окупованих територій військовим шляхом. Для цього необхідно мати значно більший людський і технічний потенціал.
На мою думку, одним із найбільш реалістичних сценаріїв може стати припинення бойових дій по нинішній лінії фронту. Водночас окремі території можуть стати предметом окремих переговорів. Наприклад, це може стосуватися Запорізької атомної електростанції або Кінбурнської коси.
Після стабілізації ситуації можна буде переходити до політичних переговорів із російським керівництвом та елітами щодо подальшого врегулювання. Водночас важливо, щоб міжнародний тиск на Росію не послаблювався.
На мою думку, міжнародна спільнота має й надалі обмежувати можливості Росії отримувати надприбутки від експорту сировини та енергоносіїв, які використовуються для нарощування військового потенціалу. Це необхідно не лише для завершення нинішньої війни, а й для того, щоб у майбутньому Росія не мала можливості знову розпочати агресію проти своїх сусідів.
– Які сценарії розвитку війни ви вважаєте найбільш імовірними до кінця 2026 року?
Я думаю, що нинішня ситуація в тимчасово окупованому Криму не може тривати безкінечно. Вона може зберігатися ще кілька тижнів або один-два місяці, однак за умов постійних перебоїв із забезпеченням, логістикою та енергопостачанням там може суттєво зрости соціальна напруга. Не виключаю, що це призведе до внутрішніх кризових процесів.
Водночас не очікую кардинальних змін безпосередньо на фронті. Найімовірніше, війна й надалі матиме позиційний характер із локальними наступальними діями та маневреною обороною з обох сторін.
Періодично з’являються повідомлення про можливий новий наступ Росії на Київ із північного напрямку, зокрема через територію Білорусі. Теоретично така загроза існує, однак для її реалізації Росії необхідно створити потужне ударне угруповання, що потребує значної концентрації сил і часу. Крім того, українська оборона на цьому напрямку сьогодні значно сильніша, ніж на початку повномасштабного вторгнення.
Наразі Росія концентрує свої зусилля на інших напрямках, зокрема посилюючи тиск на Сумську, Харківську та Запорізьку області за допомогою ракет і безпілотників.
Водночас, на мою думку, стратегічне становище Росії поступово погіршується. Санкційний тиск посилюється, хоча Москва й надалі намагається обходити обмеження, використовуючи так званий тіньовий флот і схеми постачання через треті країни.
Одним із найважливіших завдань України та її партнерів має стати перекриття каналів постачання критично важливих іноземних компонентів, які використовуються для виробництва російських ракет, зокрема «Іскандер», «Калібр», Х-101, «Кинджал» і «Циркон». Значна частина високотехнологічних елементів для цього озброєння не виробляється в Росії, а потрапляє туди через треті країни в обхід санкцій. Якщо ці канали постачання вдасться ефективно перекрити, це суттєво обмежить можливості Росії виробляти сучасне високоточне озброєння та завдавати масованих ракетних ударів по Україні.
– Якою, на вашу думку, має бути українська армія після завершення війни?
Передусім потрібно виходити з економічних можливостей держави. До початку повномасштабного вторгнення оборонний бюджет України становив близько 5 млрд доларів, а державний бюджет — близько 30 млрд доларів. Після початку війни економіка зазнала суттєвих втрат, а значну частину державних видатків сьогодні забезпечує міжнародна фінансова допомога. Очевидно, що після завершення війни її обсяги поступово скорочуватимуться.
Тому потрібно реально оцінювати наші можливості. На мою думку, у перспективі Україна зможе стабільно фінансувати оборонний сектор на рівні приблизно 5–10 млрд доларів на рік. За сучасними розрахунками утримання одного військовослужбовця, з урахуванням грошового забезпечення, підготовки, навчання, оснащення та інших витрат, обходиться приблизно у 50 тисяч доларів на рік. Саме ці економічні реалії визначатимуть майбутню чисельність Збройних сил.
Водночас справа не лише у фінансуванні. Українська армія має остаточно перейти на західні принципи ведення війни, оперативне мистецтво та сучасні військові доктрини. На початку повномасштабного вторгнення ми значною мірою користувалися документами, що були створені ще за радянських часів або лише частково адаптовані. Сьогодні триває активне впровадження стандартів країн НАТО: уже змінюються підходи на тактичному рівні, поступово реформується й оперативне управління військами.
Радянська військова школа будувалася на концепції масованого застосування сил і ресурсів. Західна модель базується на інших принципах — асиметричних діях, швидкій адаптації, ініціативі командирів та використанні слабких місць противника.
Одним із ключових елементів цієї системи є принцип Mission Command — командування через постановку завдання. Його суть полягає в тому, що командир на місці отримує необхідні повноваження самостійно ухвалювати рішення відповідно до ситуації на полі бою. Для цього необхідно розвивати довіру між усіма рівнями військового управління та відходити від надмірної централізації.
Окремої реформи потребує й військове законодавство. Зокрема, розділ XIX Кримінального кодексу України, який регулює військові кримінальні правопорушення, значною мірою зберігає радянську логіку й потребує оновлення відповідно до сучасних принципів функціонування професійної армії.
Досвід цієї війни, особливо на морі, показав, що Україна здатна досягати успіху не завдяки чисельній перевазі, а завдяки інтелектуальним рішенням, військовим технологіям, швидкій адаптації та нестандартним підходам. Саме ці переваги необхідно розвивати й після війни.
Не менш важливим є реформування оборонно-промислового комплексу. Держава повинна створити рівні конкурентні умови для державних і приватних підприємств. Раніше державні заводи фактично працювали поза конкуренцією, переважно ремонтуючи або модернізуючи радянську техніку. Сучасна війна показала, що цього вже недостатньо.
Майбутнє українського ВПК — це розвиток високих технологій, інновацій та глибока інтеграція з оборонною промисловістю країн Європейського Союзу і НАТО. Складні системи озброєння сьогодні створюються саме в міжнародній кооперації. Показовим прикладом є крилата ракета Storm Shadow, розроблена спільними зусиллями Великої Британії, Франції та Італії. Навіть найбільш технологічно розвинені країни об’єднують ресурси, адже створення сучасних ракетних комплексів потребує колосальних фінансових і наукових можливостей.
Саме тому Україні також варто робити ставку на міжнародну кооперацію, а не прагнути самостійно створювати абсолютно всі елементи сучасних озброєнь. Це стосується і високоточних систем навігації, і складної електроніки, і компонентної бази.
Паралельно необхідно вдосконалювати правила ведення бізнесу, створювати прозорі умови для інвесторів і послідовно боротися з корупцією. Саме рівень довіри до українських виробників значною мірою визначатиме готовність міжнародних партнерів інвестувати у спільні оборонні проєкти та розміщувати виробництво в Україні.
