Дослідження на тваринах виявили, що за тривалої взаємодії сполук селену у фізіологічних дозах найвищий рівень елементу ‒ у печінці й нирках. Надалі зменшення його вмісту спостерігають спочатку в селезінці, потім у легенях, міокарді, скелетних м’язах, мозку.
Про це пише журнал «Наше птахівництво».
У значних кількостях селен міститься в кістках, рогових утвореннях, шерсті. А от у жировій тканині він практично відсутній.
Концентрація селену в еритроцитах ‒ близько 10% від загальної кількості в організмі ‒ значно вища, ніж у плазмі.
У всіх тварин, за винятком гризунів, основний шлях виведення селену ‒ через нирки. До 50% виводиться через легені у вигляді леткого метаболіту (СН3)2Se. Зі збільшенням дози роль дихальних шляхів у виведенні селену збільшується. З каловими масами виділяються, як правило, погано розчинні сполуки селену та ті, що не всмокталися у кров.
Для гіперселенозу характерні ураження серцево-судинної, сечовивідної, нервової систем, дерматити, алопеції, запальні реакції з боку дихальних шляхів, зрідка ‒ набряк легень. Крім того, сполуки селену у високих дозах здатні пригнічувати мітотичну активність та репродуктивну функцію.
Низка елементів, зокрема кадмій, гальмує всмоктування селену в кишківнику, знижує його вміст і порушує обмін у тканинах. Кадмій широко розповсюджений у навколишньому середовищі в результаті інтенсивної промислової діяльності людини. Як і селен, кадмій у значній кількості депонується у печінці, та за тривалого надходження навіть у невеликих дозах здатний спричинити розвиток патологічних станів.
Раніше ми писали, як не промахнутися з нормою селену для кнура.
