Кирилівський храм не схожий на більшість православних церков Києва. Там не буває штовханини у черзі за свічками і взагалі немає церковної крамниці. Як повідомляє Мій Київ, кіптява свічок може зашкодити старовинні фрески, тому запалюються лише необхідні для богослужіння.
Подарунок від скандального керманича
Кирилівський храм був збудований на початку XII століття. Тоді життя стольного граду протікало, як під девізом із усіма улюбленого фільму: «Знову влада змінюється!».
На княжий престол Києва зійшов Всеволод Олегович, правитель головного тодішнього конкурента столиці – Чернігова. Князь Всеволод Ольгович (у хрещенні Кирило) почав будувати храм біля урочища Дорогожичі – храм на честь свого святого покровителя Кирила Олександрійського.
Храм святих Кирила та Афанасія Олександрійських замислювався не лише як православна церква. Він мав стати фамільною усипальницею Ольговичів. Церква будувалася у класичному візантійському стилі. Всеволоду Ольговичу не вдалося завершити будівництво: він помер 1146-го, проживши трохи більше 50 років. Храм добудувала його дружина Марія Мстиславівна. Її ж першу із княжого роду Ольговичів і поховали у Кирилівському храмі.
Від класики до козацького бароко
У наступні століття вигляд Кирилівської церкви кардинально змінювався. Коли 1240 року монголо-татари захопили Київ, вони пограбували Кирилівський монастир, але не знищили його. Будівлі та фрески сильно постраждали у бойових діях. Проте іншим обителям та храмам пощастило набагато менше.
Кирилівську церкву багато разів відбудовували та реставрували. Князь та меценат Костянтин Острозький, а згодом гетьман Лівобережної України Іван Самойлович буквально відродили старовинний храм. Всі праці відновників фактично звела на «ні» пожежа, що спалахнула 1734 року в Києві. Наступна реконструкція храму розпочалася аж 1748-го і тривала близько десяти років. Керував нею знаменитий київський архітектор Іван Григорович-Барський.
Після цієї реконструкції Кирилівський храм змінився. Візантійська простота поступилася місцем розкоші та монументальності козацького бароко. На стінах церкви з’явилися портрети козацької старшини та вірші на честь Війська Запорізького. Вони залишалися там до відвідування храму Катериною ІІ 1784-го. Не любляча ні козацтво, ні монастирі німкеня наказала забілити і портрети, і написи.
Відновлення
Кирилівська церква переважно виконувала функції лікарняного храму. Так було до 1860-го, коли шматок штукатурки, що відвалився, відкрив залишки давньоруського живопису. І до храму святого Кирила Олександрійського почали ставитись як до пам’ятника мистецтва.
Реставраційними роботами у Кирилівській церкві у 1880-х зайнявся професор Адріан Прахов. Він одночасно керував відновленням Володимирського собору. Завдяки Адріану Прахову у храмі святого Кирила з’явилися ікони та біблійні сюжети пензля Харитона Платонова, Івана Іжакевича, Миколи Пимоненка, Івана Селезньова та інших представників київської школи живопису.
Для розпису храму Прахів також запросив художника Михайла Врубеля. Благо, ангелів та святих метр умів зображати ще краще, ніж своїх знаменитих демонів. Врубель створив фрески Кирилівської церкви: “Надгробний плач”, “Зіщення Святого Духа”, “Мойсей”, “Космос”, “Архангел Гавриїл”.
