Як живуть на Сумщині переселенці з Харківської області 9:36 / 25 лютого 2025 Новини Суспільство
Віра Пава, її чоловік і п’ятеро дітей 7 місяців прожили в окупації в одному із сіл Чугуївського району Харківської області. Після звільнення села українськими військами вони залишилися вдома, але згодом довелося виїхати через обстріли. Як жила сім’я в перші місяці вторгнення і як облаштовується на Сумщині – розповідає Суспільне.
Віра Пава з родиною переїхали на Сумщину наприкінці 2022 року. Тут купили стару хату і поступово облаштовуються.
“Шпалери в нас так ці і остались, стелі трохи заліпили. Води не було зовсім, ми ж пробили скважину, ванну поставили, воду завели в хату, зробили з коридорчика просто кухоньку. Тут я готую все, а там дітвора обідають. Тісно. А з іншого боку, вони порозбігаються, оженяться, а я стара залишусь з ним, великої мені і не треба”, — розповідає пані Віра.
Рідне село пані Віри на Харківщині 7 місяців було під окупацією, розповідає жінка: “І по погрібах бігали, лазили, і дітвору ту бідну, і похворіли потім, таблеток немає, ми під окупацією, з Харкова знайомі кажуть: ми можемо вам передать, тільки як?”.
Пані Віра розповідає, що магазин в їхньому селі закрився в перший день вторгнення, коли мали можливість, скуповувалися у сусідніх селах: “У нас сіль кілограм коштувала 100 гривень, цукор кілограм – 120, мука – 80 гривень. Дожилися ми за ті 7 місяців, що вже люди почали вирізати корів на м’ясо, всю худобу різали на м’ясо, тому що їсти нічого було. Олії ніде було дістати, щоб жири якісь були”.
Під час окупації дітей з двору не випускали, аж поки не настало перше вересня, говорить пані Віра: “Вони заставляли дітей відправляти в руську школу, вони завезли одразу до нас і книжки російською мовою, все вони завезли, забезпечили школу. Ну, відправили ми дітей. Приводиш до школи, там по периметру 4 вояки ходять російські, вони забирають дітей, батькам не можна заходи на територію школи, і хтозна, що з твоїми дітьми там в отій школі”.
В окупаційну школу діти походили тиждень, а потім село звільнили українські війська. Коли почали сильно бомбити, родина вирішила виїхати до родичів чоловіка, у село в Конотопському районі Сумської області. Із собою взяли тільки документи, аптечки й речі для дітей, розповідає жінка: “Брала 5 чашок, думаю: я вже обійдуся, 5 тарілок, 5 ложок, бо я не знала, куди ми їдемо, може, нам доведеться десь у полі… Везли з собою трохи продуктів. Собака в нас був Шерхан, він скаженів з оцих обстрілів, він скажений зробився, і довелося його усипити. Кіт був дуже гарний, ми подарували військовим”.
Виїжджали на старому, пошкодженому осколками автомобілі, розповідає пані Віра, але не в повному складі: “Старший залишився там. Хата ще ціла була, і він зустрічався з дівчинкою, і її батьки не відпустили з нами.Він залишився з нею. А потім же зв’язку немає, і колись мені подзвонили, що накрили село сильно, мало хто вижив. Я чуть не тронулася, думала, у психушку мене відправлять. А потім він вийшов на зв’язок і сказав: “Мам, ми їдемо до вас”.Вже ж і сестер ми сюди перетягли, вже і мамка з батьком тут”.
Тепер молодші діти навчаються у місцевій школі, старший син живе окремо, середні планують отримати професії.
“Зараз вони взагалі як вдома. Колись сиділи, питала: “Ну що, поїдемо туди, у гості чи просто подивитися, як війна закінчиться?”. “Мам, ти знаєш, мені навіть і не хочеться” відповідають. Старші хлопці кажуть, що можна було б поїхати подивитися, як воно там, ну не дуже вони хочуть туди вже їхати. Хати в нас там, будинку вже немає, він вже згорів, уже все, навіть якби ми і захотіли туди повернутися з дітворою, уже там нікуди нам вертаться”, — ділиться жінка.
Вдома пані Віра була бригадиром у яблуневому саду, на новому місці влаштувалася на сезонну роботу у місцеве фермерське господарство. Її чоловік працює кочегаром. Пан Віктор ділиться планами на подальше облаштування нової оселі: “Хочу котел дров’яний поставити. Ми його не ставимо через війну, тому що треба тисяч 50 вкласти, а прилетить чи не прилетить, будемо тікать обратно – все залишать жаль. Всюди треба гроші. Двері поміняти, там те, те. Для життя вистачає поки. Помитися є де, води умитися теж є. Правда, світла немає зараз, ну в нас генератор є”.
“Впораємося. З весни зробимо ремонт. Хочемо хату покрасити зовні, щоб більш відповідав вигляд. Та і в дворі треба трохи підробити”, — розповідає жінка.
Пані Віра розповідає, після приїзду їх дуже підтримали місцеві жителі: “Одні речі тягнуть на дітвору, хтось іграшки тягне, бабусі ковдри, подушки. Нічого ж немає, все треба. Вчителі гарно зустріли, і діти гарно, не виділяли, що це переселенці чи біженці. Дітвора швидше познайомилася по селу з усіма, чим я”.
Господарство, каже пані Віра, поки невелике, але планують розширюватися.
Словом, на новому місці вже обжилися і звикли, каже пані Віра, відчуває себе місцевою жителькою. Хоча, говорить, за рідним селом все одно сумує: “Мене звичайно тягне. Я буває у Тікток залізу, бува, вечорами, і показують село наше, волонтери зйомку робили – ну шкребе, звичайно, я там народилася, я там виросла, я там все знаю, із закритими очима пройду. Звичайно, шкребе. А з іншого боку, я розумію, що тут хоч тиша”.
Підписуйтесь на нас у
Підписуйтесь на нас в
Discussion about this post